Проблема революції (як і війни, євроінтеграції чи корупції) в сучасному – постмайданному – українському суспільстві та політикумі належить до найактуальніших. Її активно обговорюють у ЗМІ й на ток-шоу, в серйозних і поверхневих аналітичних розвідках, на всіх рівнях влади і в народних масах, явно і ще більше – приховано. Причому мають на увазі доволі різні, часто протилежні речі. Хтось від згадки про це суспільне явище тремтить і впадає в істерику, а хтось благословляє його як єдиний порятунок для нації, як священну мету. Пожвавлення такого масового зацікавлення закономірне. Йому сприяв перманентний революційний процес у часи пізньої Перебудови та Незалежності, що мав три кульмінаційні пункти: кін. 1980-х – початок 1990-х років, Помаранчевий Майдан 2004-го та Зимовий Майдан 2013-2014 років.
Однак у більшості випадків дискусіям довкола революції, її варіантів, методів та цілей бракує не тільки фаховості, філософської, культурологічної та політологічної глибини, а й закоріненості в українську націософську традицію, власне у досвід такого потужного ідейно-світоглядного, культурного та політичного явища, як націоналізм. Спробуємо бодай поверхнево, у межах кількох важливих аспектів та націоцентричних досвідів, окреслити національне бачення проблеми та скерувати мислення читача у цей герменевтичний бік.
Загалом революцію розглядають як фундаментальну, якісну структурну зміну однієї системи іншою, котра відбувається протягом певного (не завжди короткого) часового проміжку. Цим революція відрізняється від еволюції (як повільної зміни тієї самої системи), реформ (як часткових системних змін), переворотів, повстань чи бунтів. Оскільки системи бувають різними, то розрізняють і різні типи революцій: політичні, культурні, цивілізаційні, естетичні, релігійні, економічні, технічні, наукові, інтелектуальні та ін.
Серед найбільш важливих різновидів політичних революцій вирізняються два. Відповідно до поневолювача виділяють зовнішні (коли окупант є чужоземцем) чи внутрішні (коли якісної зміни потребує система влади, що складається із власних громадян) революції. А відповідно до кінцевої мети та інтересів – соціальні (класові, стратумні) чи національні (в інтересах цілої нації). Методи політичних революцій теж доволі різні. Вони можуть бути мирними (причому як законними, зокрема парламентськими, так і напів- або й цілком нелегітимними): страйки, протести, пікети, мітинги, віча, інформаційні операції, блокування адмінбудівель чи транспортних шляхів, вибори, референдуми, люстрації та ін. Можуть бути також немирними (збройними): вуличні бої, сутички з правоохоронцями та опонентами, терористичні акти, експропріації, підпільний антисистемний рух, партизанська боротьба, громадянська війна та ін. А можуть поєднувати мирні та збройні елементи в єдиному революційному потоці.
Залиште відповідь