Микола Євшан оновив українську літературну критику й літературознавство самою широтою своїх поглядів, зацікавленням естетичними й філософськими теоріями насамперед низки європейських культурників і мислителів, які наприкінці ХІХ ст. провели яскраву лінію нового містицизму, ідеалізму та ірраціоналізму. М. Євшан виявився ідеальним критиком для тодішньої української культури і можна лише пошкодувати, що він прожив так недовго (творив всього лиш 5 років!) і здійснив так мало. Він став провідним критиком центрального модерністського журналу Наддніпрянщини «Українська хата», який виходив у Києві протягом 1909 – 1914 рр. за редакцією Павла Богацького. Проте головним об’єктом своєї критики він мав літературний процес в Галичині і вважав, що тоді, на початку ХХ ст., галичани робили дуже мало, хоча це був час, коли галицька українська література набувала естетичної повноти, різноманітності і вартісної художньої експресивності. Така недооцінка галицької літератури цілком не є фактом якоїсь фахової непідготовленості М. Євшана, навпаки, він був як критик абсолютно світоглядно, культурно і творчо готовим до широкої естетико-культурологічної розмови з нацією; це є підтвердженням того, що М. Євшан був великим критиком, таким, що бачить глибини національного життя, що усвідомлює собі модерні оберти світової літератури, що своїм гострим зором і дотепним розумом уміє збагнути всі найменші промахи, недоладності, художні вторинності національної літератури і твердо вказати на них. М. Євшанові ішлося, щоб збурити галицьку культурну й естетичну самосвідомість, привчити її бачити величні виднокола світових ідей та устремлінь, раз і назавжди зламати в ній фатальні тенденції провінційності, сформувати генерацію сміливих і прометеївських особистостей, які б вирвали галицьку культуру із сірого трясовиння «просвітянщини» і народництва.
Центральною статтею М. Євшана на тему формування якісно нових моделей національної культури і літератури є концептуальна студія 1911 р. «Боротьба генерацій і українська література» («Українська хата»). Насамперед автор дає цікаве визначення, що таке літературна генерація. Він пише: «Кожне покоління – це новий, зовсім окремий світ. Від виступлення його починається нове життя, воно ніякого іншого життя, як тільки свого, не може признавати. Воно не хоче нічого знати про досвід старих поколінь, воно не хоче ніяких наук, ніякого менторства історії, – воно само, від самого початку хоче все пережити. Бо тільки з своїм власним досвідом воно числиться, тільки те, що воно само пережило, має для нього вартість. Тому, незважаючи на ніякі перестороги з боку старших, незважаючи навіть на погрози та найтяжчі перепони, воно готове кождої хвилі вповні розвинути свою авантюрничу, щоб так сказати, вдачу, робити речі, диктовані не розумом, а тільки молодечим, нерозважним поривом, навіть безумієм. В тому вся краса і чар тої боротьби» [2, с. 47]. Як бачимо, головний акцент при визначенні засад літературної генерації критик кладе на ірраціональні почуття, на емоцію, які одні є вирішальною силою при формуванні окремої нової лінії в літературі.
Так само в емотивно-моральних категоріях осмислює М. Євшан українське народництво, яке навіть не було генерацією в культурному сенсі, а було якимось невиразним, інерційним і загноєним процесом еманації психології малоросійства, але у формах показного патріотизму. Він, правда, використовує термін «українофільство» на означення покоління, яке визріло десь у 1860-х рр. на ґрунті пристосуванства, громадянської анемії та інтелектуального примітивізму. М. Євшан різкий: «Боротьба генерацій, того дужого, стихійного руху, який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було. Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили – так, що навіть про зміну поколінь в повнім того слова значенні не можна говорити» [2, с. 47]. Він усвідомлює, що найбільшою проблемою кожної культури є факт існування яскравих особистостей: «У нас ніхто не знав, не чув в собі бодай інстинктом свого права взяти самому кермо життя з немічних … рук батька, боявся повернути струю життєву в свій бік. У нас занадто все було залежне від правил доброго тону, ніхто ніколи не підносив безумного клича, бо його зараз зацитькували і грозили, щоб не профанував національних святощів. Наше життя відразу ствердло в нерухому масу, відразу прибрало форм мумії, відразу сформувалося в певний національний кодекс, який не позволяє вводити ніяких новостей. І тому відразу стало кождому в такій атмосфері душно, ґрунт був пісний і не міг нічого зродити… Ця хвиля народин нашої малоросійської драми, гопака і горілки» [2, с. 47]. Він вважає, що така безбарвність української народницької культури ХІХ ст. стала причиною відходу багатьох активних і творчих людей від української нації в інші культури.