Територія нинішньої Січеславщини (Дніпропетровщини) історично була периферійною, прикордонною, фронтирною в українському етнічному просторі. Це історична межа Лісостепу і Степу, за яку тисячоліттями тривала боротьба землеробів і кочівників, рільничої і номадської цивілізацій. Українці наполегливо й уперто освоювали та завойовували цю землю. В період модерної історії (ХІХ – ХХ ст.) хижих татарів змінила імперська політика Московії, яка по-новому виставляла бар’єри перед українськими поселенцями краю, але сутність протистояння залишалася старою: українець почувався на своїй землі лише впертим осадчим, вічним шукачем захисту й ліпшого життя, вічним Миколою Джерею, що втікає від недолі, але долі не знаходить…
Відповідним чином земля Січеславщини не була включеною в органічний розвиток українського етносу, її мешканці дихали національним повітрям, вбирали українську культуру, формували свою національну ідентичність, тільки долаючи перешкоди, тільки пробиваючись через товщі чужих віянь і загат. Тому сформуватися українській цілісній особистості в просторі цього вічного фронтиту, цього нестійкого соціального місива було дуже важко.
До числа небагатьох цілісних національних особистостей Січеславщини належить Микола Капустянський (1880 – 1969) – військовий і політичний діяч, генерал-хорунжий УНР, фундатор ОУН, публіцист і теоретик військової справи.