Одне із найскладніших питань новітньої політичної філософії, історіографії та політології можна сформулювати наступним чином: чи можлива національна революція в неоколоніальній ситуації? Зокрема коли йдеться про суспільно-політичний та культурний простір країн-неоколоній початку ХХІ століття. Країн, котрі мають усі зовнішні атрибути незалежної, суверенної національної держави, однак при цьому титульна нація перебуває в жалюгідному, занедбаному духовно-культурному та соціально-економічному стані, стані, що нагадує часи підколоніального періоду.
Питання це потребує докладних і масштабних досліджень. У цьому невеличкому розмислі спробуємо з позицій націософської (національно-екзистенціальної) герменевтики зупинитися лише на окремих аспектах поставленої проблеми на прикладі конкретної постколоніальної держави – України, звернувшись насамперед до класичного українського націоцентричного досвіду, вираженого в працях відомих націоналістичних ідеологів – Василя Іванишина та Дмитра Яроша.
Насамперед уточнимо основні поняття, спираючись на довід попередніх студій.
Імперіалізм (колоніалізм) та його прихований апатридський варіант – космополітизм – варто передусім розглядати як один із двох базових типів суспільного світогляду – ідеологію національної несвободи, поневолення однією нацією інших. Націоналізм натомість є іншим основним типом суспільного світогляду – ідеологією національної свободи, тобто стратегією та практикою розвитку вільного національного буття. Революцію розглядаємо як відмінну від інших суспільних подій (еволюції, реформування, перевороту, повстання, бунту) фундаментальну, якісну структурну зміну однієї системи іншою, котра відбувається протягом певного (не завжди короткого) часового проміжку. Стосовно різних систем розрізняють різні типи революцій: політичні, культурні, цивілізаційні, естетичні, релігійні, економічні, технічні, наукові, інтелектуальні та ін. Відповідно до поневолювача виділяють зовнішні (коли окупант є чужоземцем) чи внутрішні (коли якісної зміни потребує система влади, що складається із власних громадян) революції. А відповідно до кінцевої мети та інтересів – соціальні (класові, стратумні) чи національні (в інтересах цілої нації). Відповідно до методів, політичні революції є мирними (причому як законними, зокрема парламентськими, так і напів- або й цілком нелегітимними), немирними (збройними) чи поєднувати обидві форми протистоянь.
Залиште відповідь